Нові тенденції у практиці застосування ст. 625 ЦК України: позовна давність та натуральне зобов’язання

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Про це нам вказує частина 2 статті 625 ЦК України.

ТГ-канал “Судова практика”

Суми, які кредитор може стягнути з боржника відповідно до ст. 625 ЦК України носять компенсаторний характер, а право на їх стягнення з’являється у кредитора після прострочення боржника, тобто у разі неправомірного користування боржником грошовими коштами кредитора.

Свого часу Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц зробила висновок, що невиконання боржником грошового зобов’язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Навіть до сьогоднішнього дня судова практика щодо стягнення сум за ст. 625 ЦК України та застосування позовної давності до таких вимог є здебільшого доволі однозначною: у разі подання відповідачем заяви про застосування позовної давності, суд задовольняє вимоги кредитора лише в частині сум нарахованих за останні три роки до пред’явлення позову.

Дуже багато таких справ маю з власної практики та чимало подібних рішень можна знайти також у реєстрі.

1. Про натуральне зобов’язання

У березні 2019 року Об’єднаною палатою Касаційного цивільного суду Верховного Суду була розглянути справа №757/44680/15-ц за позовом банку до боржника в якому банк просив стягнути відсотки, пеню та 3% річних.

З обставин цієї справи вбачалося, що:

• терміном повернення кредиту в повному обсязі було 25.12.2009;
• банк звертався до суду із позовом про стягнення заборгованості за кредитом, але у позові було відмовлено у зв’язку з пропуском позовної давності.

В частині вирішення вимоги банку про стягнення сум на підставі ст. 625 ЦК України колегія суддів прийшла до такого висновку:

Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що:

• (1) натуральним є зобов’язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;
• (2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов’язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
• (3) кредитор в натуральному зобов’язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов’язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

У своїй постанові від 06.03.2019 судді об’єднаної палати згадали про постанову ВСУ від 26.04.2017 у справі №3-1522гс16 в якій міститься правовий висновок, що “зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК), а тому 12 квітня 2016 року (дата здійснення розрахунку за виконані роботи) і є датою, коли зобов’язання припинилося. Законодавець визначає обов’язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв’язку з чим таке зобов’язання є триваючим. Зважаючи на викладене, висновок суду першої інстанції про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних у зв’язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу – помилковий, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України”.

Тобто, на перший погляд, ВСУ раніше робив протилежний висновок, що у разі пропуску позовної давності за основною вимогою, суми на підставі ст. 625 ЦК України можна стягнути у межах трьох років до моменту звернення до суду.

Однак, судді Верховного Суду зауважили, що у справі №3-1522гс16 між сторонами не існувало натурального зобов’язання і тому висновок у справі № 3-1522гс16 не може бути застосований у справі, що переглядається.

Таким чином, можна стверджувати, що постанова ОП КЦС ВС від 06.03.2019 у справі №757/44680/15-ц започаткувала нові підходи у застосуванні позовної давності при вирішенні судом вимог заявлених на підставі ст. 625 ЦК України.

2. Формальні ознаки натурального зобов’язання

Після того, як ми з вами дослідили постанову ОП КЦС ВС можна з впевненістю казати, що наявність або відсутність у зобов’язання ознаки “натурального” прямо впливає на можливість чи неможливість стягнення сум за ст. 625 ЦК України у межах 3-річної позовної давності до моменту пред’явлення позову.

Розібратися в тому, чи перетворилось зобов’язання у натуральне або ні, нам допоможуть нижченаведені постанови Верховного Суду.

Постанова КГС ВС від 17.11.2020 у справі №904/6892/17

Ключові обставини справи:

• Нафтогаз Україна просило стягнути з Криворіжгаз основний борг за договором купівлі-продажу природного газу, пеню, інфляційні витрати та 3% річних;
• позивачем було втрачено право на судовий захист у частині стягнення основної заборгованості, оскільки вказані позовні вимоги судом розглянуто у межах іншої справи та в позові відмовлено.

Вирішуючи питання про стягнення пені, інфляційних нарахувань та 3% річних судді касаційного суду дійшли наступного висновку:

“Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3% річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов’язання, яке (основне зобов’язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв’язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов’язанням, яке випливає з основного зобов’язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов’язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги.

Адже, натуральним є зобов’язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов’язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов’язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов’язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку”.

В кінцевому рахунку позивачу було відмовлено як у стягненні пені, так і у стягненні сум за ст. 625 ЦК України. Формальною ознакою натурального зобов’язання у цій справі було наявність судового рішення, яке набрало законної сили, та яким було відмовлено у стягненні основної суми боргу.

Постанова КЦС ВС від 28.09.2021 у справі №759/4755/19

Ключові обставини справи:

• банк просив стягнути з боржника 3% річних та інфляційні нарахування;
• у 2013 році рішенням суду стягнуто з боржника основний борг за кредитним договором;
• у 2018 році ухвалою суду відмовлено банку у поновлені пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа, який видавався на виконання рішення 2013 року.

Розглядаючи цю справу, колегія суддів зауважила про відмінності між обставинами цієї справи та справи №757/44680/15-ц, яка перебувала на розгляду у ОП КЦС ВС (у постанові якої і міститься перший висновок про натуральне зобов’язання).

У справі, що переглядається, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати зобов’язання боржника за кредитним договором натуральним зобов’язанням, оскільки заочним рішенням від 10 грудня 2013 року стягнено з боржника на користь банку заборгованість за кредитним договором, тобто вимога банку про стягнення заборгованості за кредитом вже захищена у судовому (примусовому) порядку.

Окрім цього, у постанові зазначено, що апеляційний суд правильно відхилив доводи боржника про те, що банком пропущено строк для пред’явлення виконавчих листів у справі до виконання, оскільки вказана обставина не має правового значення.

Тож, якщо кредитор вже скористався судовим захистом та рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов’язання вже не є натуральним, а кредитор має право на отримання сум передбачених ст. 625 ЦК України, у тому числі, за останні три роки до моменту пред’явлення позову.

Аналогічний висновок знаходимо й в постанові Верховного Суду по іншій справі.

Постанова КЦС ВС від 29.09.2021 у справі №548/223/19

Відхиляючи посилання касатора на постанови Верховного Суду в інших справах колегія суддів зауважила, що у наведених справах позивачами отримано судовий захист, зобов’язання не трансформувалося у натуральне, оскільки позивач чи то в іншому судовому провадженні […], чи то в тому ж судовому провадженні, у якому розглядалися вимоги про стягнення заборгованості за договором […], отримав судовий захист, стягнуто заборгованість за договором. А отже, зобов’язання не перетворилося у натуральне, а тому у зазначених справах вирішувалася інша правова проблема щодо нарахування та стягнення 3 % річних та інфляційних втрат після ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості за договором.

Звідси випливає, що у наведених справах права кредиторів щодо отримання сум за основною сумою зобов’язання отримали судовий захист у судовому або позасудовому порядку. Натомість у справі, яка переглядається, кредитор не отримав судового захисту порушеного права на погашення заборгованості за сумою позики та процентами у зв’язку зі спливом позовної давності, що має наслідком перетворення зобов`язання сторін у натуральне.

3. Коли не можна заявити вимогу про стягнення сум за ст. 625 ЦК України без стягнення основної суми боргу

Постанова КЦС ВС від 23.11.2022 у справі №285/3536/20

У цій справі кредитор звернувся із позовом про стягнення виключно сум за ст. 625 ЦК України. Вимога про стягнення основної суми боргу не заявлялася з очевидних причин – щодо неї сплив строк позовної давності. Наразі така практика серед кредиторів доволі розповсюджена, оскільки дозволяє “хоч щось” отримати з боржника. Але відтепер ця тактика вже не буде настільки ефективною.

Погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, який відмовив кредитору у задоволені позову, колегія суддів змінила мотиваційну частину судового рішення та вказала на таке:

• суди не звернули увагу, що приватне право не може допускати ситуацію, за якої кредитор, при існуванні задавненої вимоги, пред’являє тільки позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційних втрат. Оскільки це позбавляє боржника можливості заявити про застосування до задавненої вимоги позовної давності, а кредитора – обійти застосування до задавненої вимоги позовної давності. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред’явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги;
• за таких обставин, у задоволенні позовних вимог кредитора слід відмовити в зв’язку з тим, що позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, допускається тільки разом з пред’явленням позову про стягнення задавненої вимоги. Тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні цих позовних вимог, але помилився щодо мотивів такої відмови.

4. Натуральне зобов’язання та іпотека

Якщо у натуральному зобов’язанні кредитор вже не може розраховувати на судовий захист, то як бути із забезпеченням цього самого натурального зобов’язання?

Постанова КЦС ВС від 27.07.2021 у справі №545/747/20

Цікаву справу розглянув Касаційний цивільний суд Верховного Суду за позовом іпотекодавця до кредитора, зокрема, про розірвання договору іпотеки. Таку вимогу позивач обґрунтовував, серед іншого, спливом позовної давності для пред’явлення позову до основного боржника про стягнення суми боргу.

З такими доводами касаційний суд не погодився та зауважив, що спірні правовідносини сторін за іпотекою після відмови у задоволенні позову банку про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв’язку зі спливом позовної давності не припиняються, а трансформуються в натуральне зобов’язання.

Отже, неправильним є твердження позивача, з яким погодився суд першої інстанції, про те, що спірні договори іпотеки втратили свою чинність та підлягають розірванню, а апеляційний суд у підсумку дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

Стислі висновки:

---

Адвокат Віталій Будьонний

Запис на консультацію через телеграм:

НАПИСАТИ АДВОКАТУ

Або через форму зворотного зв’язку: