Головна / Судова практика / Банки, МФО / Іпотека / Чи втрачає кредитор право вимоги у випадку реєстрації права власності на іпотеку?

Чи втрачає кредитор право вимоги у випадку реєстрації права власності на іпотеку?

Аналіз судової практики Верховного Суду на предмет однакового застосування статті 36 Закону України “Про іпотеку” щодо втрати кредитором права вимоги у випадку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки.

Telegram “Судова практика”

Стаття 36 Закону України “Про іпотеку” врегульовує порядок та наслідки позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Зокрема, частиною четвертою вказаної статті передбачено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними.

Свого часу Верховний Суд України вказав, що законодавцем визначено три способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові, а саме на підставі виконавчого напису нотаріуса та відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації за собою права власності на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження, яке міститься безпосередньо в іпотечному договорі.

За останні роки такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки набув широкої популярності серед кредиторів, у зв’язку з чим актуальним постало питання правильного застосування приписів частини четвертої статті 36 Закону України “Про іпотеку”.

Касаційний цивільний суд Верховного Суду, постанова від 20.06.2018, справа №756/31271/15-ц
Судді: Червинська М.Є., Антоненко Н.О., Журавель В.І., Крата В.І., Курило В.П.

У цій справі судами було встановлено, що позвач та відповідач уклали договорів позики, в забезпечення виконання зобов’язань за яким сторонами також було укладено договір іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яким передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки (квартири) у разі невиконання боржником зобов’язань за договором позики.

У зв’язку з невиконанням відповідачем свого обов’язку щодо повернення позики, позивач звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу із третьою особою. Оскільки отримана сума коштів від продажу квартири відповідача є недостатньою для повного погашення боргу за договором позики, позивач звернувся до суду із відповідним позовом.

Рішенням суду першої інстанції, яке було залишено без змін апеляційним судом, у задоволенні позову було відмовлено.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу позивача залишив без задоволення, вказавши при цьому наступне.

Позивач сам обрав такий спосіб захисту як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі застереження про задоволення його вимог як іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, здійснивши від свого імені продаж квартири відповідача.

Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» є недійсними.

Вимоги позивача про стягнення з відповідача частини боргу, що не була погашена за рахунок продажу предмета іпотеки, є недійсними.

За таких обставин, суди першої та апеляційної інстанцій на підставі встановлених обставин справи та виходячи з вищевказаних положень закону дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Касаційний цивільний суд Верховного Суду, постанова від 16.05.2018, справа №330/2119/15-ц
Судді: Висоцька В.С., Лесько А.О., Пророка В.В., Фаловська І.М., Штелик С.П.

Предметом розгляду у цій справі було стягнення банком грошових коштів з боржника після реалізації предмету іпотеки. При цьому, судами було встановлено, що реалізація іпотечного майна відбулась самим іпотекодавцем з дозволу та за погодженням з банком.

Частково задовольняючи касаційну скаргу банку, судді Верховного Суду зазначили, що звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо сума, одержана від реалізації предмета іпотеки не покриває вимоги іпотекодержателя, не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання відповідних сум.

Водночас, передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції колегія суддів зауважила, що суд апеляційної інстанції встановивши, що предмет іпотеки був реалізований боржником за згодою банку, не перевірив, чи не відбулось позасудового врегулювання спору, що за змістом частини шостої статті 36 Закону України «Про іпотеку» виключало будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними.

Касаційний господарський суд Верховного Суду, постанова від 19.04.2018, справа №910/9508/17
Судді: Погребняк В.Я., Катеринчук Л.Й., Пєсков В.Г.

Товариство звернулось до суду із позовом до банку про визнання припиненим зобов`язань, які випливають з іпотечних договорів та кредитного договору. Товариством та банком було укладено кредитний договір, зобов`язання за яким забезпечувались чотирма іпотечними договорами. Банк звернув стягнення на відповідні об’єкти нерухомості шляхом реєстрації за собою права власності, що й стало підставою для пред`явлення товариством цього позову із посиланням на ч. 4 ст. 36 Закону України “Про іпотеку”.

Рішенням суду першої інстанції, яке було залишено без змін постановою апеляційного суду, позов було задоволено частково – суд визнав припиненими лише зобов`язання, які випливають з іпотечних договорів.

Касаційний господарський суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. У постанові від 19.04.2018 зазначено, що шлях позасудового врегулювання, визначений в ст. 36 Закону України “Про іпотеку”, вважається завершеним після проведення реєстрації права власності як юридичного факту. Названим вище Законом чітко визначаються умови можливості проведення позасудового врегулювання і його наслідки: це – визначення такого шляху в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя, наявність заборгованості боржника, яка зумовлює відповідне право на застосування такого шляху і наслідок його завершення – недійсність інших вимог до боржника.

Таким чином, Законом встановлено спосіб задоволення вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі, зокрема, відповідного застереження в іпотечному договорі. Цей спосіб реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. Після набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, якою забезпечено згідно іпотечного договору усі існуючі борги позичальника, вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними.

Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Вищого господарського суду України від 20.12.2016 у справі №914/3604/15 та від 02.10.2017 у справі №908/2517/16.

Касаційний цивільний суд Верховного Суду, постанова від 11.04.2018, справа №761/17280/16-ц
Судді: Висоцька В.С., Лесько А.О., Мартєва С.Ю., Фаловська І.М., Штелик С.П.

У вказаній справі кредитор звернувся із позовом до боржника про стягнення заборгованості, яка залишилась після звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації за кредитором права власності на іпотечну квартиру. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив частково, стягнувши з позичальника суму боргу, 3% річних та пеню. Апеляційний суд залишив вказане рішення без змін.

У касаційній скарзі боржник посилався на ч. 4 ст. 36 Закону України “Про іпотеку” та стверджував що позивач як іпотекодержатель, набувши права власності на предмет іпотеки, застосував позасудову процедуру врегулювання спору і відповідно, на підставі прямої норми закону після завершення процедури добровільного набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними та не підлягають судовому задоволенню.

Верховним Судом касаційна скарга була залишена без розгляду. У своїй постанові колегія суддів вказала, зокрема, про те, що доводи касаційної скарги боржника щодо незастосування судами частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними, вбачаються необґрунтованими з тих підстав, що зазначені положення цієї статті не поширюється на правовідносини, що виникли у даному випадку між сторонами. Зобов’язання за договором позики не припинилося в силу його невиконання, а вартості набутого позикодавцем у власність предмета іпотеки не вистачило на погашення боргу у повному обсязі, тому кредитор за приписами статті 591 ЦК України та частини сьомої статті 47 Закону України «Про іпотеку», має право на стягнення суми, що не вистачає для погашення цієї заборгованості.

Касаційний господарський суд Верховного Суду, постанова від 15.03.2018, справа №927/84/16
Судді: Жуков С.В., Білоус В.В., Ткаченко Н.Г.

У справі про банкрутство банк звернувся із заявою про визнання кредиторських вимог, які випливають з договорів укладених між банком та товариством-боржником. Серед іншого, банком було заявлено вимоги щодо заборгованості за кредитним договором, зобов’язання за яким зебепечувались договором іпотеки земельної ділянки.

Судом першої інстанції було встановлено, що на вказану земельну ділянку було звернуто стягнення у позасудовому порядку шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки за банком. Судом першої інстанції було відмовлено у визнанні відповідних кредиторських вимог банку, про що була постановлена ухвала, яка в подальшому була скасована апеляційним господарським судом.

Розглядаючи справу у касаційному порядку колегія суддів Верховного Суду зазначила у пунктах 39-43 постанови наступне.

Згідно ч. 6 ст. 36 Закону України “Про іпотеку”, після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними.

Відповідно ч. 3 ст. 33 Закону України “Про іпотеку”, звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 Закону України “Про іпотеку”, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). (Правова позиція Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 30.03.2016 у справі № 6-1851цс15).

За таких обставин, колегія суддів враховуючи встановлені фактичні обставини справи, на підставі ч. 6 ст. 36 Закону України “Про іпотеку” підтримує висновок суду першої інстанції, що грошові вимоги, які виникли на підставі кредитного договору від 28.08.2008 № 70 в розмірі 190 974 631,40 грн. повністю відхиляються господарським судом.

Як бачимо, судді Верховного Суду здебільшого виходять з єдиної позиції, що у випадку позасудового звернення на предмет іпотеки (як шляхом реєстрації права власності так і шляхом продажу третій особі від імені іпотекодавця) кредитор втрачає право вимоги до боржника за зобов’язанням, яке забезпечувалось іпотекою.

Дещо вирізняється в даному випадку постанова від 11.04.2018 по справі №761/17280/16-ц, в якій колегія Касаційного цивільного суду не вбачала підстав для припинення права вимоги кредитора до боржника після реєстрації іпотекодержателем за собою права власності на іпотечну квартиру.

Ця справа була розглянута Верховним Судом за участю головуючого судді Висоцької В.С. та суддів Лесько А.О., Мартєва С.Ю., Фаловської І.М., Штелик С.П., постанова була винесена 11.04.2018.

Цікаво, що згодом 16.05.2018 Верховний Суд у складі цього ж головуючого судді та 3 з 4 суддів цієї колегії зазначав, що позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки виключає будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання (справа №330/2119/15-ц).

Підсумовуючи викладене, робимо висновок, що розбіжностей у правозастосуванні ч. 4 ст. 36 Закону України “Про іпотеку” у Верховному Суді на сьогоднішній день не вбачається.

Оновлено: 04.02.2019 набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування”, яким, серед іншого, були внесені зміни до ст. 36 Закону України “Про іпотеку”.

Зокрема, було зазначено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов’язання:

  • боржником – фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя;
  • боржником – юридичною особою або фізичною особою – підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Адвокат Віталій Будьонний

Запис на консультацію через телеграм:

НАПИСАТИ АДВОКАТУ

Або через форму зворотного зв’язку:

    Відповісти

    Your email address will not be published. Required fields are marked *

    *