Головна / Судова практика / Процес / Судовий наказ у господарському судочинстві

Судовий наказ у господарському судочинстві

Наказне провадження є одним із різновидів господарського судочинства, яке призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомом. Враховуючи те, що за видачу судового наказу сплачується судовий збір у десять разів менший ніж при подачі позову (192,1 грн. проти 1921 грн.), наказне провадження стало досить ефективним, більш дешевим та більш оперативним інструментом захисту порушеного інтересу кредитора.

Telegram “Судова практика”

Водночас, подача до господарського суду заяви про видачу судового наказу не дає гарантії отримання виконавчого документа. По-перше, законодавець визначив певні вимоги до форми та змісту заяви про видачу судового наказу недодержання яких є підставою для відмови у видачі судового наказу (ст. 150 ГПК України). По-друге, процесуальне законодавство містить додаткові підстави для відмови у видачі судового наказу (ст. 152 ГПК України).


Один заявник, один боржник

У частинах 2 та 3 статті 147 ГПК України визначено, що із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги. Заявником та боржником в наказному провадженні можуть бути юридичні особи та фізичні особи – підприємці.

Таким чином, приписами ГПК України передбачено чіткий склад учасників справи у наказному провадження – це заявник та боржник, при цьому заявником може бути лише особа, якій належить право вимоги.

Водночас, відповідно до частин 1 та 2 статті 47 ГПК України позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права або обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов’язки.

Отже, захист інтересів кредитора шляхом стягнення заборгованості з кількох боржників, у тому числі в солідарному порядку, має відбуватись виключно через пред`явлення позову, оскільки наказне провадження не допускає участі кількох боржників, або ж кількох заявників.

Саме така позиція викладена у постанові Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 по справі №920/600/18.


Договір, за яким стягується заборгованість, має містити грошове зобов`язання

Відповідно до ч. 1 ст. 148 ГПК України судовий наказ може бути видано тільки за вимогами про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Одночасно з цим, законодавець у п. 3 ч. 1 ст. 152 ГПК України встановив, що суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо заявлено вимогу, яка не відповідає вимогам статті 148 цього Кодексу.

Таким чином, можливість видачі судового наказу пов`язана в першу чергу з наяністю грошового зобов`язання, яке випливає безпосередньо з умов договору. Пленум Вищого господарського суду України у своїй постанові №14 від 17.12.2013 “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань” роз`яснював, що грошовим слід вважати будь-яке зобов’язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов’язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов’язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

1.Наприклад, у справі №904/1100/18 ПАТ “ДТЕК Дніпрообленерго” звернулось до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення із споживача суми недоврахованої електричної енергії, яка була донарахована споживачу на підставі відповідного протоколу комісії енергопостачальника. Умовами договору передбачений обов`язок споживача вартість недонарахованої електроенергії, однак, не дивлячись на це, апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції щодо відмови у видачі судового наказу, оскільки заявлена до стягнення сума є оперативно-господарською санкцією, а не грошовою заборгованістю за договором. При цьому апеляційний господарський суд посилався на правову позицію викладену у Постанові Верховного Суду України від 16.05.2011 року у справі № 3-37гс11.

Постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04.2018 по справі №904/1100/18.

2. У справі №925/213/18 підприємство звернулось із заявою про видачу судового наказу про стягнення суми авансу за договором поставки. Судом першої інстанції було встановлено, що відповідно до умов договору поставки заявником було сплачено постачальнику аванс за товар, постачання якого боржник не здійснив. Господарським судом Черкаської області було відмовлено заявнику у видачі судового наказу за вимогою про стягнення сплаченого авансу.

Апеляційний суд з такою позицією погодився та, врахувавши правовий висновок ВСУ у постанові від 18.10.2017 по справі №3-133гс17, зазначив, що грошовим є зобов’язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору. Тоді як зобов’язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового навіть внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання.

Апеляційний суд з такою позицією погодився та, врахувавши правовий висновок ВСУ у постанові від 18.10.2017 по справі №3-133гс17, зазначив, що грошовим є зобов’язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору. Тоді як зобов’язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового навіть внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання.

Постанова Київського апеляційного господарського суду від 27.04.2018 по справі №925/213/18.

3. В іншій справі, №923/953/18, товариство звернулось із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію та гаряче водопостачання, а також 3% річних, інфляційних нарахувань та пені. Господарський суд першої інстанції у задоволені заяви відмовив, зазначивши, що заявлені вимоги не відповідають статті 148 ГПК України.

Відповідна ухвала суду про відмову у видачі судового наказу була скасована апеляційним судом, який у своїй постанові відзначив, що прямими нормами договору встановлений обов’язок боржника своєчасно оплачувати надані йому замовником послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води за встановленими тарифами у строки і на умовах, передбачених договором.

Постанова Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.01.2019 по справі №923/953/18.


Повинні бути надані докази наявності заборгованості

Стаття 150 ГПК України встановлює, що у заяві про видачу судового наказу повинно бути зазначено, зокрема, перелік доказів, якими заявник обґрунтовує обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.Крім цього, до заяви повинні бути додані документи або їх копії, що підтверджують обставини, якими заявник обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 та п. 4 ч. 3 вказаної статті).

1.Господарським судом міста Києва у справі була розглянута заява товариства про видачу судового наказу за вимогою про стягнення заборгованості за заявками на перевезення вантажним транспортом. Апеляційний господарський суд погодився із висновком суду першої інстанції щодо відмови у видачі судового наказу оскільки заявником не було додано до заяви доказів, які б підтверджували неоплату відповідачем грошових коштів на суму 117747,76 грн. з моменту настання строку оплати та станом по день подачі даної заяви (що може бути підтверджено, крім іншого, довідкою обслуговуючого банку про ненадходження грошових коштів від боржника).

Постанова Київського апеляційного господарського суду від 31.05.2018 по справі №910/5093/18.

2. Предметом розгляду у наказному провадженні по справі №922/1490/18 були вимоги товариства про стягнення заборгованості за договором поставки. Господарським судом Харківської області було відмовлено у видачі судового наказу, апеляційний суд з таким висновком погодився.

У своїй постанові колегією суддів було зазначено, що судовий наказ може бути видано за наявності відповідних договорів (у даному випадку договору поставки), інших письмових доказів, що підтверджують фактичне виконання договору, а також заявник має обґрунтувати свої вимоги та додати документи, що вказують на правильність і безспірність розрахунків. Суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що заявником в свою чергу не було надано доказів безспірності заявлених вимог (як то підписаний обома сторонами акт звірки, листування тощо). Наданий заявником акт звірки, який підписаний з боку останнього, не може бути належним доказом безспірності вимог, оскільки не підписаний з боку боржника.

Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 23.07.2018 по справі №922/1490/18.

3. Цікавий висновок міститься у постанові Східного апеляційного господарського суду від 11.02.2019. У відповідній справі апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції щодо відмови у видачі судового наказу за вимогою про стягнення заборгованості за договором оренди цеху, зазначив, що що акт звірки взаєморозрахунків не вважається документом, що підтверджує здійснення господарської операції між сторонами чи наявність зобовязання за господарським договором, оскільки він не відповідає вимогам, що ставляться до первинних документів. Акт звіряння взаємних розрахунків доводить лише обставини про звіряння сторонами розрахунків між собою за певний період часу чи на конкретну дату. Правильність (достовірність) показників дебіторської чи кредиторської заборгованості цим актом не підтверджується. Тому він не є доказом про визнання боржником своїх грошових зобовязань перед кредитором.

Постанова Східного апеляційного господарського суду від 11.02.2019 по справі №905/2215/18.


Стягнення трьох відсотків річних та інфляційних нарахувань

Частиною 2 статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Від самого початку позиція як судів першої інстанції так і апеляційних господарських була здебільшого єдиною – вимоги про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних нарахувань не підлягають розгляду у порядку наказного провадження.

1.Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у своїй постанові від 14.03.2018 по справі №916/55/18 зазначала, що вимоги в частині стягнення річних та інфляційних не підлягають розгляду в порядку наказного провадження, оскільки ці вимоги не ґрунтуються на договорі.

2. У постанові Київського апеляційного господарського суду від 15.05.2018 по справі №910/2334/18 вказано, що оскільки стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат є заходами відповідальності за порушення зобов’язань та правовим наслідком порушення зобов’язання у разі прострочення його виконання, враховуючи можливість стягнення в порядку наказного провадження виключно неоспорюваної заборгованості, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку, що вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат не підлягають розгляду в порядку наказного провадження.

3. Більш цікавою є справа №903/125/18. У цій справі суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний господарський суд, відмовив у видачі судового наказу за вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних нарахувань. Суд апеляційної інстанції у своїй постанові прийшов до висновку, що в силу приписів ст. 625 ЦК України та ст. 198 ГК України, передбачене законом право кредитора вимагати сплати індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних затрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору, а відтак не є заборгованістю за договором.

Однак, вищевказані судові рішення були скасовані Касаційним господарським судом Верховного Суду. Наразі це чи не єдине судове рішення суду касаційної інстанції у справах щодо видачі судового наказу. У відповідній постанові від 24.07.2018 колегія суддів прийшла до висновку, що інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов’язання.


Стягнення пені у наказному провадженні

Щодо стягнення неустойки у вигляді пені практика апеляційних господарських судів єдина та зводиться до наступних висновків: пеня за своєю правовою природою не є заборгованістю за договором, а являється видом штрафних санкцій, яку сторона зобовязання сплачує у разі невиконання/неналежного виконання зобовязань та у випадку, якщо відповідальність у вигляді пені була передбачена договором. Відтак, пеня не є заборгованістю за договором, а являється штрафною санкцією, вимоги про сплату пені у зв’язку з порушенням грошових зобов’язань хоча й мають грошовий характер, але за своєю природою не є основним зобов’язанням, а є заходом відповідальності за порушення зобов’язань.

Саме такий висновок міститься, наприклад, у постанові Одеського апеляційного господарського суду від 23.05.2018 по справі №915/201/18.

В той же час, аналогічний висновок міститься у постанові Рівненського апеляційного господарського суду від 03.05.2018 по справі №903/125/18, яка була скасована постановою Верховного Суду від 24.07.2018, про що вже вказувалось вище. Слід зазначити, що суд касаційної інстанції у своїй постанові не зазначив чіткої позиції щодо стягнення пені у наказному провадженні, але судові рішення судів попередніх інстанцій скасував повністю, після чього господарським судом Волинської області було видано судовий наказ від 22.08.2018 у тому числі щодо стягнення пені.


Стягнення заборгованості за кредитним договором у наказному провадженні

В цілому стягнення заборгованості за кредитним договором у наказному провадженні має ті ж самі особливості, що й стягнення заборгованості за будь-яким іншим договором. Зокрема, заявник повинен надати суду належні та допустимі докази як видачі кредитних коштів боржнику, так і наявності непогашеної заборгованості. Звичайно також повинні бути надані докази укладення кредитного договору у відповідній формі.

Але більш цікавою є практика господарських судів в частині стягнення відсотків за кредитним договором та комісії, якщо вона передбачена умовами договору. З початку набрання чинності нових процесуальних кодексів позиція деяких суддів як першої так і апеляційної інстанції з цього приводу зводилась до того, що будь-які нарахування за кредитним договором не підлягають стягненню у наказному провадженню, а заявник в такому разі може стягнути лише суму основної заборгованості, тобто заборгованість за наданим кредитом.

1.Господарський суд міста Києва у своїй ухвалі від 24.09.2018 (справа №910/12167/18) зазначив, що відсотки, комісія та пеня за своєю правовою природою не є основною грошовою заборгованістю за договором, а є відповідно нарахуваннями за користування кредитними коштами та видом санкції у разі неналежного виконання зобов’язання. Відтак, заявлені вимоги про стягнення процентів, комісії за користування кредитом та пені не відповідають вимогам статті 148 Господарського процесуального кодексу України.

З такою позицією погодився Північний апеляційний господарський суд, залишивши в силі вказану ухвалу своєю постановою від 20.12.2018.

2.В ухвалі господарського суду Київської області від 15.02.2019 (справа №911/311/19) суд, проаналізувавши статті 546, 1046 та 1048 ЦК України, дійшов висновку, що з аналізу вказаних норм закону слідує, що штрафні санкції та проценти за своєю правовою природою хоча й виникають з договору, однак не є грошовою заборгованістю безпосередньо за договором.

Крім цього, в ухвалі суду зазначено, що заявлена до стягнення заборгованість є частиною заборгованості за договором та містить додаткові нарахування, що потребує здійснення розрахунку і перевірки його обґрунтованості як щодо самої заявленої до стягнення частини заборгованості, так і проведеного нарахування на таку заборгованість, що в межах наказного провадження не передбачено з огляду на ч. 1 ст. 148 та п. 7 ч. 1 ст. 155 Господарського процесуального кодексу України.

3. Колегія суддів Західного апеляційного господарського суду, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції про відмову у видачі судового наказу в частині відсотків, комісії та пені, зазначила у своїй постанові від 16.01.2019 (справа №914/1720/18), що вказані нарахування не підлягають безспірному списанню на підставі договору, а повинні бути розрахованими зважаючи на відповідні сплати боржником частини кредиту з урахуванням періодів прострочення. Таким чином, оскільки вимоги заявника про стягнення з боржника процентів та пені, хоча й мають грошове вираження, однак, за своїм змістом є заходом відповідальності, а не грошовою заборгованістю за договором, відтак, такі вимоги не можуть розглядатись в порядку наказного провадження.

4. Водночас, у постанові від 10.12.2018 Східного апеляційного господарського суду по справі №905/1891/19 колегією суддів була викладена наступна правова позиція:

Наказне провадження є самостійним і спрощеним видом судового провадження у господарському судочинстві, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення.
[…]
Наявність спору про право, яке є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити відсутністю документів, що підтверджують наявність суб’єктивного права у заявника; документів, що підтверджують порушення суб’єктивного права або документів, що підтверджують виникнення права вимоги. Крім того, мають ураховуватися обставини, якщо із доданих документів вбачається, що боржник заперечує, не визнає або оспорює свій обов’язок перед заявником (кредитором).
[…]
Таким чином, в даному випадку, при вирішенні питання можливості задоволення заяви та видачі судового наказу з боку суду підлягає дослідженню наявність суб’єктивного права у заявника на стягнення заявлених коштів, а саме можливість нарахування кредитором відповідних сум в силу договору та закону, відсутність прямої забори законодавства такого нарахування з огляду на специфіку стану боржника (безпосередньо місцезнаходження боржника), надані стороною докази виконання боржником кредитного зобов’язання та відсутність доказів заперечення відповідного нарахування з боку боржника.
[…]
Отже, приписами договору чітко передбачено можливість нарахування з боку кредитора як процентів за використання кредиту у вигляді щомісячної комісії, так процентів на прострочену суму заборгованості.

Саме таку позицію у питанні можливості стягнення відсотків та комісії за кредитним договором у наказному провадженні останнім часом підтримує Південно-західний апеляційний господарський суд, про що свідчать постанови цього суду від 27.02.2019 по справі №916/38/19, від 04.04.2019 по справі №915/1898/18 та від 10.04.2019 по справі №916/241/19.

ОНОВЛЕНО. У пункті 41. “Огляду проблемних питань застосування судами окремих положень ГПК України за результатами проведених нарад, семінарів, круглих столів із місцевими та апеляційними судами”, підготовленого Верховним Судом, було роз’яснено, що як вимогу, за якою може бути видано наказ про стягнення грошової заборгованості за письмовим договором відповідно до ч. 1 ст. 148 ГПК України, слід розуміти будь-яку вимогу про стягнення грошової суми заборгованості за договором, яка охоплює не тільки основний борг і проценти, але й неустойку, проценти річних та інфляційні втарти, за умови, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.


Адвокат Віталій Будьонний

Запис на консультацію через телеграм:

НАПИСАТИ АДВОКАТУ

Або через форму зворотного зв’язку:

    Відповісти

    Your email address will not be published. Required fields are marked *

    *