Головна / Судова практика / Процесуальні питання / Обов’язкове досудове врегулювання спору. Коли воно дійсно обов’язкове?

Обов’язкове досудове врегулювання спору. Коли воно дійсно обов’язкове?

Законом України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)” від 02.06.2016 були внесені зміни до Основного закону, якими, серед іншого, стаття 124 була викладена в редакції, яка предбачає, що законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору. Відповідні зміни набули чинності 30.09.2016. 

У свою чергу, 03.10.2016 парламентом було прийнято Закон України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів”, тобто були прийняті нові процесуальні кодекси, які вступили в законну силу 15.12.2017. 

Кореспондуючись зі статтею 124 Конституції України нормами ЦПК, ГПК та КАС України було встановлено, що позовна заява має містити, серед іншого, відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору – у випадку, якщо законом встановлений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору (п. 6 ч. 3 ст. 162 ГПК України, п. 6 ч. 3 ст. 175 ЦПК України, п. 6 ч. 5 ст. 160 КАС України), а відсутність доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадку, коли такі заходи є обов’язковими згідно із законом є підставою для повернення позовної заяви (п. 6 ч. 5  ст. 174 ГПК України, п. 7 ч. 4 ст. 185 ЦПК України, п. 4 ч. 4 ст. 169 КАС України)

Таким чином, у випадках, які мають бути прямо передбачені законом, сторони повинні в обов’язковому порядку здійснити досудове врегулювання спору. Недотримання цієї вимоги має наслідком повернення позовної заяви.

Позиція Конституційного Суду України щодо обов’язкового досудового врегулювання спору

Питання обов’язкового досудового врегулювання спору у 2002 році було предметом розгляду Конституційним Судом України у справі №1-2/2002. На момент розгляду КСУ відповідної справи стаття 136 Цивільного процесуального кодексу України передбачала як підставу для відмови у прийнятті заяв у цивільних справах недодержання особою, що звернулась до суду, “встановленого законом для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення справи”, а стаття 63 Господарського процесуального кодексу України передбачала, що у випадках неподання доказів “вжиття заходів досудового врегулювання спору” позовна заява повертається без розгляду.

Як бачимо, старі норми ЦПК та ГПК України щодо досудового врегулювання майже ідентичні тим, які були внесені у нові процесуальні кодекси у 2017 році. 

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 09.07.2002 зазначив, що:

Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб’єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист.

Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Звичайно слід враховувати, що редакція ст. 124 Конституції України у 2002 році не містила застереження щодо можливого встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання. Тим не менш вищенаведені висновки КСУ застосовуються Верховним Судом й після внесення відповідних змін до Основного закону. Більш детальний огляд судової практики ВС наведений далі.

У 2016 році, надаючи висновок щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя), Конституційний Суд України у пункті 3.2.1. висновку зазначив, що закріплення в Конституції України положення щодо можливого визначення в законі обов’язкового досудового порядку врегулювання спору є додатковим засобом правового захисту особи, який не позбавляє її можливості надалі звернутися до суду.

Позиції Великої Палати Верховного Суду щодо обов’язкового досудового врегулювання

1. Застосування ст. 188 Господарського кодексу України.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 188 ГК України сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

Натомість, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.02.2019 по справі №914/2649/17 дійшла висновку, що правила, передбачені частинами другою-четвертою статті 188 ГК України, є матеріально-правовими, а не процесуальними. Процедура, передбачена ними, не відноситься до випадків обов’язкового досудового врегулювання спору в розумінні частини третьої статті 124 Конституції України та не спричиняє наслідків у вигляді повернення позовної заяви відповідно до приписів пункту 6 частини п’ятої статті 174 ГПК України (п. 8.13. постанова ВП ВС).

Окрім цього, колегія суддів Великоїй Палати Верховного Суду вказала, що у частині 2 статті 651 ЦК України законодавець визначив випадки, коли заінтересована сторона договору вправі передати питання про внесення змін до договору чи його розірвання на вирішення суду.

До таких випадків належать:

  • істотне порушення договору другою стороною;
  • інший випадок, встановлений договором;
  • інший випадок, встановлений законом.

Те, що сторона спору не скористалася процедурою його позасудового врегулювання, не позбавляє її права реалізувати своє суб’єктивне право на зміну чи припинення договору та вирішити існуючий конфлікт у суді в силу прямої вказівки, що міститься у частині другій статті 651 ЦК України (п. 8.15. постанови).

Підставами для виникнення юридичного спору про внесення змін у договір чи про його розірвання, який підлягає вирішенню судом є обставини, наведені у частині другій статті 651 ЦК України, і ці обставини виникають в силу прямо наведених у цій нормі фактів та подій, що зумовлюють правову невизначеність у суб’єктивних правах чи інтересах. Такі підстави та умови виникнення юридичного спору у правовідносинах є однаковими незалежно від їх суб’єктного складу (за участі фізичних чи юридичних осіб) та змісту правовідносин (цивільні чи господарські) (п. 8.16. постанови).

2. Застосування ст. 36 Закону України “Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів”

За змістом ст. 35 Закону України “Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” (Закон №1961) для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, – МТСБУ) заяву про страхове відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 11.12.2019 по справі №465/4287/15 зазначила, що у Законі № 1961-IV прямо не передбачено, що встановлено досудовий порядок урегулювання спору. Не зазначено про обов`язок особи, яка заявляє вимогу про виплату страхового відшкодування, спочатку звернутися до страховика, та не пов`язано дотримання такого порядку з правом чи можливістю цієї особи звернутися до суду з вимогою про стягнення страхового відшкодування.

Тому у контексті вказаних обставин справи можно зробити висновок, що у Законі № 1961-IV не передбачено обов`язкового досудового порядку врегулювання питання з приводу виплати страхового відшкодування, особа, яка вимагає такої виплати, за власним розсудом може звернутися із заявою безпосередньо до страховика, з дотриманням вимог, передбачених у статті 35 названого Закону, чи звернутися безпосередньо до суду.

У будь-якому разі строк звернення обмежується щодо стягнення майнової шкоди річним строком.

Інших обмежень щодо порядку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування норми Закону № 1961-IV не містять.

У разі звернення із заявою безпосередньо до суду, страховик з цього моменту має діяти відповідно до статті 36 Закону № 1961-IV, та не позбавлений можливості, у разі відсутності заперечень проти позову, його визнати та сплатити страхове відшкодування.

Аналізуючи у сукупності позиції ВП ВС, які викладені у постановах від 12.02.2019 та від 11.12.2019, можно дійти висновку, що колегія суддів ВП ВС виходить з того, що обов’язкове досудове врегулювання має бути прямо та чітко встановлено у законі відповідними процесуальними нормами.

Огляд практики Верховного Суду щодо обов’язковості досудового врегулювання. Застосування Верховним Судом правових позицій Конституційного Суду України та Великої Палати Верховного Суду.

Постанова КЦС ВС від 25.11.2019 по справі №237/5045/16-ц:

  • предмет спору: розірвання договору найму нежитлового приміщення;
  • застосована ВС правова позиція: постанова ВП ВС від 12.02.2019.

Постанова КГС ВС від 11.07.2019 по справі №922/1899/18:

  • предмет спору: розірвання договору оренди землі;
  • застосована ВС правова позиція: постанова ВП ВС від 12.02.2019.

Постанова КГС ВС від 18.06.2019 по справі №910/7476/18:

  • предмет спору: стягнення заборгованості за договором надання послуг охорони;
  • застосована ВС правова позиція: рішення КСУ від 09.07.2002;
  • висновок: чинним законодавством України не передбачена заборона звертатись з позовом до суду у випадку порушень договірних зобов`язань контрагентом без попереднього пред`явлення йому претензії.

Постанова КГС ВС від 07.06.2018 по справі №924/678/17:

  • предмет спору: розірвання договору оренди;
  • застосована ВС правова позиція: рішення КСУ від 09.07.2002;
  • висновок: норми статті 188 ГК України та статті 11 ГПК України не позбавляють сторону договору права на безпосереднє звернення до суду з вимогою про розірвання договору оренди без дотримання порядку досудового врегулювання спору.

Постанова КЦС ВС від 30.01.2018 по справі №419/316/15-ц:

  • предмет спору: стягнення заборгованості за кредитним договором;
  • застосована ВС правова позиція: рішення КСУ від 09.07.2002;
  • висновок: обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

В той же час, прикладом процесуальних норм, які передбачають обов’язкове досудове врегулювання можно вважати приписи ст. 35 Закону України “Про Вищу раду правосуддя”. Частиною 4 цієї статті передбачено, що рішення Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя може бути оскаржено до Вищої ради правосуддя. У свою чергу рішення Вищої ради правосуддя може бути оскаржене до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його ухвалення. 

Відтак, Законом України «Про Вищу раду правосуддя» визначено обов’язковий досудовий порядок врегулювання спорів, що стосуються оскарження рішень Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя. Такий порядок оскарження узгоджується з ч. 4 ст. 124 Конституції України, в якій передбачено можливість запровадження обов’язкового досудового порядку урегулювання спору (п. 26. Постанови КАС ВС від 15.02.2018 по справі №800/234/17).

ПІДСУМКИ:

  1. обов’язкове досудове врегулювання має бути прямо та чітко встановлено у законі відповідними процесуальними нормами;
  2. приписи ст. 188 ГК України не є обов’язковим досудовим врегулюванням в розумінні ч. 4 ст. 124 Конституції України;
  3. висновок щодо обов’язкового досудового врегулювання, викладений у рішенні Конституційного Суду України від 09.02.2002, є актуальним й по сьогоднішній день, його активно застосовує Верховний Суд.

Відповісти

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*