Головна / Судова практика / Банківські спори / За яких умов у разі невиконання грошового зобов’язання може наступити кримінальна відповідальність. Огляд практики ВСУ та ВС.

За яких умов у разі невиконання грошового зобов’язання може наступити кримінальна відповідальність. Огляд практики ВСУ та ВС.

Грошовим зобов’язанням визнається правовідношення, в якому боржник зобов’язаний на користь кредитора сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. У випадку порушення грошового зобов’язання деякі кредитори, зокрема, банки та небанківські фінансові установи з мікрокредитування, з метою спонукання клієнтів до погашення заборгованості дуже часто погрожують зверненням до поліції із заявою про шахрайство. Але чи дійсно за невиконання грошового зобов’язання може наступити кримінальна відповідальність?

Стаття 190 Кримінального кодексу України

Відповідно до диспозиції статті 190 КК України кримінальна відповідальність наступає у випадку:

  • заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (шахрайство);
  • шахрайства, вчиненого повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому;
  • шахрайство, вчинене у великих розмірах, або шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки;
  • шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах або організованою групою.

Санкція цієї статті передбачає покарання від найбільш м’якого у вигляді штрафу в розмірі до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, до найбільш суворого – позбавлення волі на строк від 5 до 12 років з конфіскацією майна.

Об’єктивна сторона шахрайства (злочину, передбаченого ст. 190 КК) полягає у заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Із суб’єктивної сторони цей злочин вчиняється тільки з прямим умислом, тобто особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, на яку вона не має ніякого права, передбачає заподіяння матеріальної шкоди і бажає завдати таку шкоду.

Умови кваліфікації діяння як шахрайство

1. Постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 11.12.2018 у справі №712/7368/13-к:

Як випливає зі змісту зазначеної норми кримінального закону та правозастосовної практики, отримання майна за умови виконання якого-небудь зобов’язання належить кваліфікувати як шахрайство в тому разі, коли винна особа в момент заволодіння цим майном мала на меті його присвоїти, а зобов’язання – не виконувати. Як шахрайство, вчинене шляхом зловживання довірою, слід розглядати укладення договорів кредиту, позики, попередньої оплати за виконання певної роботи тощо без наміру повернути отримані кошти чи інші матеріальні цінності, виконати належно обумовлену роботу чи повернути борг. Із суб’єктивної сторони шахрайство характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Відсутність хоча б одного зі складових елементів шахрайства, у тому числі об’єктивної чи суб’єктивної сторони, означає, що дії осіб, поведінка яких оцінюється, можуть знаходитись в іншій юридичній площині, ніж кримінальна, а саме: свідчити про наявність цивільного або господарського спору.

2. Постанова Верховного Суду України від 24.11.2016 у справі №5-250кс16:

Для кваліфікації скоєного як шахрайства не має значення рівень витонченості обману, ступінь обачності або, навпаки, легковажності потерпілого. Важливо лише, щоб у конкретній ситуації потерпілий не усвідомлював факту застосування щодо нього обману (зловживання довірою), щоб обманні дії винного були ефективними в аспекті успішного заволодіння чужим майном (правом на нього). Обов’язковою ознакою шахрайства визнається вже згадувана добровільність передачі майна чи права на нього; щоправда, така добровільність має умовний (уявний) характер, адже насправді дії зазначених осіб щодо передачі майна чи права на нього зумовлені тим, що вони введені в оману. Між діянням винного і помилкою потерпілої особи, яка передає майно, повинен бути причинний зв’язок.

Розмежування шахрайства та цивільно-правових відносин

1. Постанова Верховного Суду України від 24.11.2016 у справі №5-250кс16:

Відмежовуючи шахрайство від цивільно-правових деліктів, треба виходити з того, що отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов’язання може бути кваліфіковане як шахрайство – якщо встановлено те, що особа вже в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, а зобов’язання не виконувати.

При обвинуваченні особи у вчиненні шахрайства під час укладення договорів цивільно-правового характеру слід в обов’язковому порядку встановлювати умисел особи на заволодіння майном в момент його отримання; в іншому випаду мова йтиме про відсутність складу злочину «шахрайство» та наявність цивільно-правових відносин між особами. Не виключені випадки, коли особа укладає той чи інший цивільно-правовий договір (кредитний, купівлі-продажу, оренди, комісії тощо) лише для того, щоб приховати справжній характер своїх дій, спрямованих на незаконне безоплатне заволодіння чужим майном. Як наслідок, має місце обман у намірах – обман щодо тих цілей, на які планується використати майно, отримане на підставі цивільно-правового договору. Інакше кажучи, наявність формальних (навіть належним чином оформлених) цивільно-правових відносин, за допомогою яких суб’єкт прагне завуалювати свій злочинний умисел, за наявності підстав не повинна бути перешкодою для оцінки скоєного як злочину, передбаченого статтею 190 КК.

2. Постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 13.08.2019 у справі №753/19554/17:

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої «ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що не в змозі виконати якесь договірне зобов`язання», вказує на відсутність доказів на підтвердження винуватості його підзахисного у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого його обвинувачено.

Однак такі твердження є надуманими, оскільки шахрайство – це форма заволодіння майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. При цьому шахрайство – це злочин з матеріальним складом, обов`язковою ознакою якого є настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді заподіяної шкоди, внаслідок заволодіння майном або придбання права на нього у відповідний спосіб.

Наявність формальних (оформлення договорів позики) цивільно-правових відносин, за допомогою яких підсудний прагнув завуалювати свій злочинний умисел на заволодіння таким майном, не є перешкодою для оцінки скоєного як злочину, передбаченого статтею 190 КК.

3. Постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 21.11.2019 у справі №295/17062/15-к:

Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові і особисті немайнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності учасників. Підставами виникнення цивільних прав і обов`язків є, зокрема, угоди, договори та інші правочини. Цивільно-правовими угодами визнаються дії громадян, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, що становлять зміст угоди.

Тобто, особа при укладанні цивільно-правової угоди повинна мати право на її укладення та можливість виконання покладених за цією угодою на неї обов`язків.

Розмежування кримінально-караного злочину від цивільно-правовової угоди слід проводити не по тому, як оформлені укладені між сторонами договори, а по тому, що стало результатом цієї договірної діяльності. Якщо одна сторона, приймаючи на себе зобов’язання, не має ніяких реальних можливостей і бажання їх виконувати, мова може йти про шахрайство.

Суб’єкт обману у шахрайстві

1. Постанова Верховного Суду України від 24.11.2016 у справі №5-250кс16:

До суб’єктів обману при вчиненні шахрайства належать не лише власники, а й інші особи, уповноважені на вчинення юридично значущих дій стосовно майна. Введення таких осіб в оману дає підстави говорити про опосередковане вчинення шахрайства. Оскільки стаття 190 КК не вимагає, щоб особа, яка вводиться в оману при вчиненні шахрайства, і потерпілий від цього злочину (тобто той, кому заподіюється майнова шкода) збігались.

Які обставини можуть свідчити про відсутність у винної особи наміру повертати грошові кошти ще під час укладення відповідної угоди з потерпілим?

Звичайно ж у кожній окремій справі такі обставини будуть індивідуальними. Але для загального розуміння пропоную ознайомитись з декількома прикладами.

1. Справа №404/9233/14-к. У цій справі винна особа, будучи директором підприємства, уклала від імені підприємства з потерпілими договори позики, зазначивши, що грошові кошти потрібні для проведення польових робіт по вирощуванню соняшника на землях, які орендує підприємство. З метою створення видимості оприбуткування вказаних коштів і використання їх в інтересах підприємства, винна особа надала потерпілим квитанції до прибуткових касових ордерів.

Вироком суду винну особу засуджено, зокрема, за скоєння злочину передбаченого ст. 190 КК України. Вказаний вирок був залишений без змін апеляційним судом та Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

В основу обвинувачення у цій справі судом було покладено:

  • пояснення потерпілих, які зазначили, що підсудний взяті на себе зобов’язання не виконав, у передбачений договорами термін грошові кошти не повернув, від зузстрічей з потерпілими ухилявся, на телефоні дзвінки не відповідав;
  • звіт незалежного аудитора, яким встановлено, що у підприємства заборгованість за договорами позики відсутня, а грошові кошти у касі не оприбутковувались;
  • копію касової книги, з якої вбачається, що кошти за договорами позики оприбутковані не були.

2. Справа №127/11837/15-к. Відповідно до обставин цієї справи винна особа отримала у потерпілого позику під заставу транспортного засобу. Однак, відповідний автомобіль перебував у заставі банку, про що підсудний потерпілого не повідомив. Написавши декілька розписок про отримання грошових коштів та отримавши відповідні кошти винна особа не повернула їх потерпілому у передбачений розписками термін, заборгованість перед банком, у заставі якого перебував автомобіль, не погасила.

Залишаючи без змін вирок апеляційного суду Касаційний кримінальний суд Верховного Суду у своїй постанові від 10.12.2019 погодився з висновком апеляційного суду про те, що підсудний позичаючи у потерпілого гроші в сумі 15 000 доларів США не повідомивши його про перебування автомобіля в заставі банку та, позичаючи вдруге у потерпілого гроші в сумі 5 000 доларів США, нібито на погашення кредиту, сума заборгованості якого становила значно більшу суму і не перераховувавши їх до банку, заздалегідь не мав наміру на повернення зазначених коштів.

Отже, у підсумку можна зазначити, що при кваліфікації невиконання грошового зобов’язання як шахрайства необхідно враховувати, що:

  • винна особа повинна ще в момент укладення договору позики/кредиту мати на меті привласнити грошові кошти, а зобов’язання – не виконувати;
  • поведінка потерпілого, зокрема, ступінь його обачності, або ж легковажність, не впливають на наявність чи відсутність складу злочину;
  • наявність формальних цивільно-правових відносин між винною особою та потерпілим не перешкоджають для кваліфікації скоєного як шахрайство;
  • розмежвання шахрайства від цивільно-правової угоди слід проводити не по тому, як оформлені укладені між сторонами договори, а по результату цієї договорної діяльності;
  • особа, яка вводиться в оману при вчиненні шахрайства, і потерпілий від цього злочину не обов’язково мають збігатись.

Відповісти

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*