Постанова КЦС ВС від 07.10.2020 №450/2286/16-ц

Постанова

Іменем України

07 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 450/2286/16-ц

провадження № 61-2032св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого – Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Дундар І. О., Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) – ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) – ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , Пустомитівська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу  ОСОБА_2 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року в складі судді: Добош Н. Б.,та постанову Львівського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з первісним позовом до ОСОБА_2 про визнання відмови від спадщини недійсною, частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування реєстраційного посвідчення та визнання майна спадковим.

Первісний позов мотивований тим, що ОСОБА_1 у 1986 році виїхав на роботу до Республіки Болгарія і залишився там проживати. У 2006 році, приїхавши до батьків, дізнався, що його батько ОСОБА_3 , помер у 1996 році. За життя батьки придбали земельну ділянку на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області та побудували будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 вказував, що йому не було відомо, на кого був зареєстрований будинок, однак оскільки в ньому проживала мати ОСОБА_4 , а тому він вважав, що будинок зареєстрований на неї. У травні 2016 року мати померла, він подав заяву про прийняття спадщини після її смерті. Приїхавши на похорони матері ОСОБА_1 дізнався, що будинок, який належав його батькам, і земельна ділянка оформлені на брата ОСОБА_2 , ще у 2002 році у порядку спадкування за законом. При цьому, спадщина оформлялась, виходячи з того, що земельна ділянка та будинок у цілому належали виключно ОСОБА_3 . ОСОБА_1 стало відомо, що мати ОСОБА_4 , 19 липня 2002 року написала у нотаріуса заяву про відмову від спадкування майна свого чоловіка. Після смерті ОСОБА_3 , його дружина продовжувала проживати у будинку та користуватись ним. Отже, вона фактично прийняла спадщину, оскільки як дружина мала право на частку у спадковому майні та як непрацездатна особа мала право на обов`язкову частку, незалежно від наявності заповіту. ОСОБА_4 мала право відмовитись від прийняття спадщини тільки протягом 6 місяців після смерті спадкодавця. Отже, відмова від спадщини через 6 років після смерті спадкодавця була незаконною. Не відповідає та суперечить вимогам діючого на той час законодавства і визначення спадковим майном померлого ОСОБА_3 всього будинку та земельної ділянки, оформлених на спадкодавця за час його життя. Вказану земельну ділянку та будинок ОСОБА_3 оформив у власність на своє ім`я у 1995 році, тобто під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 , тому вищевказане майно є спільним сумісним майном подружжя у рівних частках і спадкодавцю на момент смерті належала тільки 1/2 частка будинку та 1/2 частка земельної ділянки. Після смерті матері ОСОБА_4 спадковим майном, яке належало померлій, слід визнати 3/4 частки будинку та 3/4 частки земельної ділянки. У той же час, ОСОБА_2 як спадкоємець за законом після смерті батька ОСОБА_3 мав право на спадкування і оформлення у власність тільки 1/4 частки будинку та 1/4 частки земельної ділянки.

Позивач вказував, що оскільки ОСОБА_4 прийняла спадщину, але не оформила її, то це право може бути здійснене позивачем на загальних підставах. Про оформлення відповідачем права власності на спірний будинок і ділянку ОСОБА_1 та заяву матері про відмову від спадщини, дізнався тільки після смерті матері в травні 2016 року, а тому позовна давність пропущена з поважних причин.

ОСОБА_1 просив:

поновити позовну давність;

визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 19 липня 2002 року ОСОБА_2 у частині визнання житлового будинку та земельної ділянки у цілому спадковим майном ОСОБА_3 та визнання за ОСОБА_2 право спадкування на 3/4 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та 3/4 частки земельної ділянки, розташованої на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області;

визнати недійсним та скасувати реєстраційне посвідчення від 02 вересня 2002 року, записане в реєстрову книгу № 1 за реєстровим номером № 155, видане ОСОБА_2 на право власності у цілому на будинок за адресою: АДРЕСА_1 ;

визнати недійсною заяву ОСОБА_4 від 19 липня 2002 року про відмову від спадщини, яка відкрилась після померлого ОСОБА_3 ;

визнати спадковим майном ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , 3/4 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та 3/4 частки земельної ділянки, розташованої на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області.

У листопаді 2016 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення від права на спадкування.

Зустрічний позов мотивовано тим, що останні 10 років свого життя ОСОБА_4 , мати сторін, тяжко хворіла та неодноразово проходила лікування, й на лікування матері витрачалися значні кошти. Мати потребувала посиленого харчування, постійного проведення загальнозміцнюючої терапії. Останні півроку до смерті стан здоров`я матері похитнувся і вона фактично була прикута до ліжка, самостійно пересуватися не могла. У цей період часу вона потребувала ще більшої турботи щодо себе, ніж було до того. Зважаючи на похилий вік матері, стан її здоров`я, потреби у вартісному лікуванні, посиленому харчуванні, забезпеченні медичною допомогою, необхідність постійно здавати аналізи та проходити огляди задля контролю за станом здоров`я, мати наприкінці свого життя перебувала у безпорадному стані, самостійно, власними силами була неспроможна забезпечити як фізично так і матеріально умови свого життя. Відповідачу за зустрічним позовом було достеменно відомо про стан матері, оскільки неодноразово в телефонному режимі йому повідомлялося про це, говорилося про необхідність приїхати та допомогти її доглядати, допомогти матеріально. Усі ці вимоги відповідачем були проігноровані, допомоги він не надавав, не приїхав навідати мати. Увесь тягар щодо утримання матері фактично ліг на ОСОБА_1 та його сім`ю, а після її смерті він займався організацією її поховання. Ніхто з його братів не долучилися до поховання.

ОСОБА_2 просив:

усунути ОСОБА_1 від права на спадкування за законом після ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 09 листопада 2016 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_2 до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 та об`єднано вимоги за зустрічним позовом в одне провадження з первісним позовом.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом серія НОМЕР_2, видане 19 липня 2002 року державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Підгірняк Н. С., зареєстроване в реєстрі за № 1865 на 3/4 частки спадкового майна, що складається з житлового будинку за адресою АДРЕСА_2 та земельної ділянки площею 0,2486 га, яка розташована на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд;

Скасовано реєстраційне посвідчення серії НОМЕР_1 , видане 02 вересня 2002 року ЛОД КП «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», за реєстровим № 155 на 3/4 частки житлового будинку за адресою АДРЕСА_2 .

В іншій частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 .

18 січня 1990 року ОСОБА_3 склав заповіт, згідно якого належну йому на праві особистої власності половину житлового будинку та інших господарських будівель, що знаходиться в АДРЕСА_1 заповів своєму синові ОСОБА_2 . ОСОБА_4 протягом шести місяців з дня відкриття спадщини не відмовилась від спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_3 ,, фактично вступила в управління спадковим майном, а тому слід вважати, що ОСОБА_4 прийняла спадщину після смерті чоловіка ОСОБА_3 ОСОБА_4 та ОСОБА_3 належали на праві спільної сумісної власності подружжя житловий будинок за адресою АДРЕСА_2 та земельна ділянка площею 0, 2486 га, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, оскільки житловий будинок збудований за час перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у шлюбі на земельній ділянці 0, 2486 га. Тому виходячи з того, що частки в спільній сумісній власності є рівними, то 1/2 частка вищевказаного житлового будинку та земельної ділянки належить ОСОБА_4 . Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_3 , які прийняли спадщину є його син ОСОБА_2 та дружина ОСОБА_4 . Тому ОСОБА_4 прийняла спадщину після смерті свого чоловіка ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частки житлового будинку за адресою АДРЕСА_2 та 1/4 частки земельної ділянки площею 0, 2486 га. При визнанні недійсним в частині свідоцтва про право на спадщину підлягає скасуванню і реєстраційне посвідчення, яке було видане на підставі свідоцтва про право на спадщину. Оспорюване свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 липня 2002 року видане в порушення норм закону, а тому позовні вимоги в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом на 3/4 частки спадкового майна підлягають задоволенню.

Суд першої інстанції відхилив посилання ОСОБА_2 , що право на частку в спільному майні подружжя та у спадщині після смерті чоловіка ОСОБА_3 , мала ОСОБА_4 , а відтак видачею свідоцтва на все майно на ім`я відповідача, права сина ОСОБА_1 не порушено та вказав, що виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину (стаття 1296, 1297 ЦК України) та не здійснив його реєстрації. ОСОБА_4 належало на праві спільної сумісної власності подружжя 1/2 частка будинку за адресою АДРЕСА_2 та 1/2 частка земельної ділянки площею 0,2486 га, та вона прийняла 1/4 частку у спадщині після смерті чоловіка ОСОБА_3 , однак ОСОБА_4 не отримала свідоцтва про право на спадщину та відсутній правовстановлюючий документ на частку у спільному майні подружжя. ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті ОСОБА_4 із заявами про прийняття спадщини звернулися її діти: 25 липня 2016 року – син ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 – син ОСОБА_3 . На момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 до складу спадщини входили усі права та обов`язки, які належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини, тобто 3/4 частки спірного будинку та 3/4 частки спірної земельної ділянки. Отже отримання ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину після смерті батька ОСОБА_3 в цілому на все майно в порушення норм закону, що унеможливлює здійснення права на спадкування спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 . Право ОСОБА_1 , як спадкоємця за законом після смерті матері ОСОБА_4 порушено видачею свідоцтва про право на спадщину на ім`я ОСОБА_2 на все майно після смерті батька ОСОБА_3 , оскільки це позбавляє його права на спадкування 3/4 частки спадкового майна.

При відхиленні клопотання представника відповідача за первісним та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_5 про застосування позовної давності, оскільки ОСОБА_1 пропустив строк звернення до суду визначений статтею 267 ЦК України, з підстав, що оспорювані ним правочини та документи стосувалися прав та інтересів ОСОБА_4 , яка знала про них та з ними погоджувалася і за життя не оспорювала, вказав, що ОСОБА_1 довідався про існування оспорюваних документів та про право власності ОСОБА_2 у травні 2016 року і до цього часу йому про це не було нічого відомо. А тому клопотання не підлягає задоволенню, оскільки ОСОБА_1 строк звернення до суду не пропущений, він дізнався про відсутність спадкового майна після смерті матері ОСОБА_4 в травні 2016 року, а будь-яких доказів з приводу того, що йому було відомо про майнові права матері в інші строки відповідачем не надано. Оскільки встановлено, що строк звернення позивача до суду не пропущено, а тому він не потребує поновлення.

При відмові в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсною заяви ОСОБА_4 про відмову від спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_3 , суд вказав, що така заява, подана нотаріусу, не є правочином, подана з пропуском визначеного законом шестимісячного строку, а тому не має правового значення та не свідчить про її відмову від належних їй прав.

Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність особи виникає у момент її народження. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті. Визнання права, в даному випадку, визнання спадковим майном частки нерухомого майна, за особою, яка померла суперечить вимогам ЦПК України, оскільки судом не може вирішуватись питання про визнання права за особою, яка не є стороною процесу та у зв`язку із смертю не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. Тому в задоволенні позовної вимоги щодо визнання спадковим майном ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 3/4 частки будинку та земельної ділянки слід відмовити.

Суд першої інстанції при відмові у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , вказав, що не знайшов свого підтвердження факт умисного ухилення ОСОБА_1 від надання допомоги своїй матері – ОСОБА_4 , така обставина не доведена належними та допустимими доказами, а за вимогами ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року в частині вирішення первісних позовних вимог скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання відмови від спадщини недійсною, частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування реєстраційного посвідчення та визнання майна спадковимвідмовлено.

В частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 липня 2002 року видано ОСОБА_2 з порушенням норм закону (протиправно), а саме без урахування спадкових прав ОСОБА_4 . Проте заходи до виправлення допущених нотаріусом помилок при вчиненні нотаріальних дій сторонами не вживались, а визнання в судовому порядку недійсними та скасування свідоцтва про право на спадщину та реєстраційного посвідчення лише в частині, заявленій ОСОБА_1 , не забезпечать належного (ефективного) захисту прав сторін. Згідно з вимогами статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею позовних вимог, тому колегія суддів, не маючи правових підстав вийти за межі позовних вимог, дійшла висновку про неефективність обраного ОСОБА_1 способу захисту порушеного права. ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , як спадкоємці першої черги, що прийняли спадщину після смерті матері вправі звернутися в державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини за свідоцтвом про право на спадщину за законом. Твердження позивача ОСОБА_1 про те, що він дізнався лише у 2016 році про свідоцтво про право на спадщину за законом, яке державним нотаріусом видане 19 липня 2002 року ОСОБА_2 , у даній справі не спростовані. Колегія суддів вважала, що перебіг строку позовної давності для позивача ОСОБА_1 почався з травня 2016 року, з часу коли він дізнався про свідоцтво про право на спадщину за законом. Таким чином, позовна давність позивачем не пропущена.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про усунення від права на спадкування, оскільки сама по собі та обставина, що сторони не спілкувалися протягом тривалого часу, не свідчить про факт умисного ухилення ОСОБА_1 від надання допомоги матері.

Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції

Постановою Верховного Суду від 19 вересня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2018 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання відмови від спадщини недійсною, частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування реєстраційного посвідчення та визнання майна спадковим скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд не надав належну правову оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача ОСОБА_1 на час звернення до суду та дійшов передчасного висновку, що обраний ним спосіб захисту неефективний і не забезпечить відновлення його порушеного права. ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у встановлений законом строк звернулися до Пустомитівської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини за законом після смерті матері – ОСОБА_4 , а ОСОБА_2 фактично вступив в управління спадковим майном після смерті матері, оскільки проживає в спірному будинку, частка якого відноситься до спадкового майна ОСОБА_4 . Отже, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , як спадкоємці першої черги, що прийняли спадщину після смерті матері. Таким чином, у порушення статей 89, 263-264, 382 ЦПК України апеляційний суд: на зазначені положення закону уваги не звернув; не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам та дійшов передчасного висновку про відмову в позові ОСОБА_1 . Разом з тим, звернувшись за захистом своїх прав до нотаріуса, спадкоємці не вирішать існуючий спір, оскільки нотаріус не зможе скасувати свідоцтва про реєстрацію права власності та про право на спадщину.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у встановлений законом строк звернулися до Пустомитівської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини за законом після смерті матері – ОСОБА_4 , а ОСОБА_2 фактично вступив в управління спадковим майном після смерті матері, оскільки проживає в спірному будинколодінні, частка якого відноситься до спадкового майна ОСОБА_4 . Отже, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , як спадкоємці першої черги, що прийняли спадщину після смерті матері. Такий спосіб захисту порушеного права споживача, поряд із наслідками недійсності правочину, узгоджується з способом встановленим у пункті 4 частини другої статті 16 ЦК України, а саме відновлення становища, яке існувало до порушення. Як роз`яснено Верховним Судом України у Листі від 01 квітня 2014 року «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України”, відновлення становища, яке існувало до порушення, як спосіб захисту цивільного права та інтересу, застосовується у тому разі, якщо покладення обов`язку на особу, яка його порушила, припинити дії не відновлює повністю суб`єктивне право, а цього можна досягти вчиненням інших, передбачених законом, заходів. У статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відтак, суд першої інстанції правильно та ефективно захистив порушене право позивача. Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Аргументи учасників справи

У січні 2019 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просив оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. При цьому посилався на неправильне застосування судами норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди зробили помилковий висновок про те, що розпорядження власністю у спосіб відмови від такої шляхом подання заяви до нотаріуса про відмову від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя ЦК УРСР чи іншими чинними на той час нормативними актами не передбачено, а відтак така відмова не може мати правових наслідків. З поданої ОСОБА_4 в нотаріальну контору заяви однозначно вбачається, що вона не відмовилась від цієї частки на користь інших осіб під час оформлення спадщини, а не визнавала за собою право на частку у спільному майні подружжя.

Аналіз доводів та вимог касаційної скарги свідчить, що рішення судів оскаржуються тільки в частині задоволених первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом на 3/4 частки спадкового майна та скасування реєстраційного посвідчення на 3/4 частки житлового будинку. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2019 року відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_2 , яке підписане представником ОСОБА_6 , про зупинення виконання рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року та постанови Львівського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року

У пункті 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2020 року призначено справу до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 .

У січні 1990 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Львівської області Дмитерко М. І., зареєстрований в реєстрі за № 81, згідно якого належну йому на праві особистої власності половину житлового будинку та інших господарських будівель, що знаходиться в АДРЕСА_1 заповів своєму синові ОСОБА_2 .

Відповідно до свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок від 26 травня 1995 року виданого начальником Львівського міжміського бюро технічної інвентаризації на підставі рішення виконкому Лапаївської сільської ради народних депутатів від 13 квітня 1995 року № 70, ОСОБА_3 належав жилий будинок з приналежними до нього будівлями, який розташований в АДРЕСА_1 .

Згідно з державним актом на право приватної власності на землю серія ІІІ-ЛВ № 043999, виданого 03 квітня 1996 року Лапаївською сільською радою народних депутатів, зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 27 на підставі рішення Лапаївської сільської ради народних депутатів від 15 червня 1995 року № 44, ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею 0,2486 га, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд

Згідно довідки № 955 від 10 червня 2002 року виданої Лапаївською сільською радою Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , проживали разом з ОСОБА_3 .

Згідно статті 22 КпШС 1969 року (в редакції, чинній на момент приватизації спірної земельної ділянки) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до пункту 1, 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок» (в редакції, чинній на момент приватизації спірної земельної ділянки) сільським, селищним, міським Радам народних депутатів забезпечити передачу протягом 1993 року громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України. Забороняється передача у приватну власність земельних ділянок на територіях зон відчуження та безумовного (обов`язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Установити, що передача громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок для цілей, вказаних у статті 1 цього Декрету, провадиться один раз, про що обов`язково робиться місцевими Радами народних депутатів відмітка у паспорті або документі, який його замінює.

У постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15 зроблено висновок, що «відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджений наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і статті 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді».

У постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 зроблено висновок, що «відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджений наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і статті 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді. Разом з тим, виходячи зі статті 30 ЗК України 1992 року, згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруди разом з цими об`єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться».

19 липня 2002 року ОСОБА_4 звернулась до Пустомитівської державної нотаріальної контори із заявою в якій зазначено, що встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини нею пропущений, на спадщину не претендує та вказано, що зміст статті 22 КпШС їй роз`яснено, на видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя не претендує.

19 липня 2002 року ОСОБА_2 звернувся до Пустомитівської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, після смерті ОСОБА_3 , в якій зазначено, що спадкоємець просить видати йому відповідно до статті 560 ЦК України свідоцтво про право на спадщину на спадкове майно за законом та інших спадкоємців, передбачених статтями 529, 531 ЦК України немає.

19 липня 2002 року державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Підгірняк Н. С. видано свідоцтво про право на спадщину за законом серія НОМЕР_2, зареєстроване в реєстрі за № 1865, згідно якого спадкоємцем майна ОСОБА_3 , є син ОСОБА_2 та спадковим майном є житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0, 2486 га, яка розташована на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд.

Відповідно до частини першої статті 548 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_3 ) для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями.

У частині першій та другій статті 549 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_3 ) передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_3 ) свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.

У постанові Верховного Суду України від 06 лютого 2013 року у справі № 6-167цс12 зроблено висновок, що «відповідно до статей 524, 529 ЦК УРСР, чинного на час відкриття та оформлення спадщини після смерті ОСОБА_3, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є, в рівних частках, діти та дружина померлого. Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Згідно з положеннями статей 549, 554 ЦК УРСР визнавалося, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках. Якщо спадкодавець заповідав усе своє майно призначеним ним спадкоємцям, то частка спадщини, яка належала б спадкоємцеві, який відпав, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними в рівних частках. Відповідно до статті 553 ЦК УРСР спадкоємець за законом або за заповітом в праві був відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважалося, що відмовився від спадщини той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчить про прийняття спадщини. Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом було правом спадкоємця й залежало виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину».

У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 прийняли спадщину після ОСОБА_3 ОСОБА_4 мала право на частку в спірному будинку та земельній ділянці. 19 липня 2002 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право на спадщину на всю спадщину після смерті ОСОБА_3 . Після отримання ОСОБА_2 вказаного свідоцтва про право на спадщину на всю спадщину ОСОБА_4 з липня 2002 року мала право на його оспорення (пред`явлення вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину). 19 липня 2002 року ОСОБА_4 звернулась до Пустомитівської державної нотаріальної контори із заявою в якій зазначено, що встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини нею пропущений, на спадщину не претендує та вказано, що зміст статті 22 КпШС їй роз`яснено, на видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя не претендує.

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 є спадкоємцями першої черги за законом, що прийняли спадщину після смерті матері ОСОБА_4 .

У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відповідно до статті 1216 ЦК України (в редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_4 ) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців)

Згідно статті 1218 ЦК України (в редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_4 ) до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1219 ЦК України (в редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_4 ) Не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.

Згідно частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року в справі № 392/1213/17 (провадження № 14-292цс19) вказано, що «до спадкоємця учасника товариства, у тому числі й колишнього, переходить, зокрема, право на оскарження рішення загальних зборів про виключення спадкодавця із числа учасників товариства, проте корпоративні права лише фактом спадкування ним не набуваються. Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19)».

Тлумачення вказаних норм свідчить, що до спадкоємця в порядку спадкування може переходити право на оспорення документу чи юридичного факту (зокрема, правочину, рішення органу юридичної особи, свідоцтва тощо), яке належало спадкодавцю, та не припинилося до його смерті.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість – одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), в якій вказано, що «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах».

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі – «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

У справі, що переглядається, особа, яка мала право на оспорення (спадкодавець ОСОБА_4 ), висловила як прямо (в заяві від 19 липня 2002 року), так і своєю поведінкою (оскільки протягом майже 14 років не оспорювала свідоцтво про право на спадщину видане в 2002 році її сину), що не буде реалізовувати своє право на оспорення. За таких обставин, право на оспорення свідоцтва про право на спадщину, яке мала ОСОБА_4 , припинилося, відповідно його не успадкував ОСОБА_1 , а тому підстави для задоволення первісних позовних вимог ОСОБА_1 , як спадкоємця ОСОБА_4 , про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом на 3/4 частки спадкового майна та скасування реєстраційного посвідчення на 3/4 частки житлового будинку, відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, судові рішення в оскарженій частині скасувати та в задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом на 3/4 частки спадкового майна та скасування реєстраційного посвідчення на 3/4 частки житлового будинку відмовити.

Керуючись статтями 400 та 412 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу  ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом на 3/4 частки земельної ділянки площею 0, 2486 га, яка розташована на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд та скасування реєстраційного посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 02 вересня 2002 року Львівським обласним державним Комунальним Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, за реєстровим № 155 на 3/4 частки житлового будинку за адресою АДРЕСА_2 скасувати.

В задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом на 3/4 частки земельної ділянки площею 0, 2486 га, яка розташована на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд та скасування реєстраційного посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 02 вересня 2002 року Львівським обласним державним Комунальним Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, за реєстровим № 155 на 3/4 частки житлового будинку за адресою АДРЕСА_3 , ( АДРЕСА_1 відмовити.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року та постанова Львівського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                                     В. І. Крат

Судді:                                                                                              І. О. Дундар

В. І. Журавель

                                                                                                       Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук